У КОЖНОГО СВІЙ ДАР, або ЛЮБОВІ ВИСТАЧИТЬ НА ВСІХ

«Було це давно, ще коли вручну тесали камінь для будівництва. Запитували у трьох працюючих, що ті роблять?  Перший сердито пробурчав: «Не бачиш? Камінь б’ю». Другий відповідав, що у такий спосіб заробляє гроші. Третій з ледь помітною усмішкою  промовив: «Я будую храм…», – з далеку почав Василь Михайлович і продовжував, – З давніх давен переказують цю просту, але з дуже непростим змістом притчу, яка була і ,мабуть, буде актуальною у всі часи. В кожній організації, на підприємстві є працівники, які вважають, що тяжко на когось роблять і відбувають кожен робочий день, як повинність. Другі заробляють гроші. Їм не дуже важливо, що саме мають робити, для них важливий результат, тобто – заробітна плата. І є такі робітники, які істинно будують храм. Для кожної галузі він свій – особливий. Всяка людина має свій дар, тому одні віддані медицині, до прикладу, інші – сільському господарству. У нас, слава Богу, будівничих храму – відданих своїй професії – лісовому господарству – на підприємстві 85 відсотків. Повезло мені з більшістю, зібрався колектив чесних, добросовісних лісівників. З меншим відсотком змушений і вести себе відповідно,бо коли солодким буду – злижуть, гірким – виплюнуть. Більшість мене розуміє і я їм вдячний за роботу. До таких потрібно віднести Сашу Штойка. Знає свою справу, відповідальний, йому можна доручити будь-яку ділянку роботи – справиться, бо пройшов усі щаблі на виробництві. Хоч дістається йому і на горіхи найчастіше, але розуміє, що це заради спільної справи. Ну й, звичайно, все, як в поговірці – хто воза добре тягне, на того й грузять… »

   «Зараз Олександр Васильович у відпустці. Це офіційно так вважається, бо щодень він на роботі, бо постійно комусь потрібен, – так відгукуються про головного лісничого молодші колеги: Ольга Гірич, Дмитро Гуцалюк, Олександр Айзенко, – У всіх є до нього справи, ніколи не відмовить, допоможе, розтлумачить. Терпеливий до новачків, другий би вів себе зверхньо, повчав би, він ні. Простий і щирий у спілкуванні, добрий…»

        Штойко Сашко народився 17 грудня 1976 року. У Летичеві народився, Летичівському підприємству і знадобився… Це якщо говорити в теперішньому часі, якщо по порядку, то:  навчався Олександр у першій школі. Відмінником не був, твердим «хороши стом». Віддавав перевагу гуманітарним предметам, хоча ріс різностороннім, захоплювався усім цікавим. Не мріяв стати і космонавтом, змалку міркував по-дорослому, приглядався до різних професій. На вибір вплинули батьки Саші. Ні, не своїми повчальними настановами, а власним прикладом. Мама – Галина Адольфівна –  бухгалтер, батько – Василь Йосипович все своє життя виготовляв меблі. Мав на той час дефіцитну професію – «краснодеревщик» і один єдиний запис у трудовій книжці з постійним місцем роботи – меблева фабрика. Але мала на малого Сашка вплив ще одна дорога йому людина (на жаль, покійний, як і його рідний батько, хрещений батько). Той проводив з ним весь вільний час. Мав його трохи більше того часу через інший характер роботи, не був виробничником. Тому з Сашею обходили чи не всі ліси, знаходячи не лише нові грибні місця, а й завжди щось нове, характерне з життя лісу.

   Тому Сашко по закінченні школи довго не фантазував (він взагалі за складом свого розуму ніколи не дивився на світ через розові окуляри, змалечку тримався землі), відразу попросився у лісопильний цех Летичівського Держлісгоспу. У 1994 випускник стає спочатку робітником цеху, згодом верстатником 2-го розряду. У 1995році, переконавшись, що вибір зробив правильний, Олександр поступає до Сторожинецького лісового технікуму на факультет «Лісове господарство».

   У 1996 році з’явився новий запис у трудовій книзі Штойка – майстер лісу Бохнянського лісництва, у 1999 – обіймав таку ж посаду у Козачанському лісництві. Виробнича діяльність тісно переплелася з навчанням. Отримавши спеціальність у технікумі, Олександр Васильович вступає до вищого учбового закладу – Українського Державного університету, що у Львові. У 2003 році він завершив навчання, отримавши повну вищу освіту за спеціальністю «Лісове господарство» та здобув кваліфікацію інженера лісового господарства.

   У 2005 році О.В.Штойка було переведено в контору лісгоспу мисливствознавцем, у 2009-му він –  провідний інженер охорони і захисту лісу. Невдовзі своєрідний ювілей – 25 років у лісовому господарстві – Олександр Васильович відзначатиме, обіймаючи відповідальну посаду – головного лісничого…

   «Саша дуже турботливий і співчутливий. Не шкодує себе і заради себе ніколи нічого не зробив. Заради когось – не шкодуватиме ні часу, ні витрат, – зізнається його мама Галина Адольфівна, – але дуже прошу не використовувати моїх слів для загалу. Просто говорю від душі. Саша сердиться, коли хвалю його, на це відповідає, що виконує свій обов’язок.

   Навіть вороні своє вороненя наймиліше, так і кожній мамі найкраща її дитина. Шкодую його, бо він у нас один, хоча  вистачає у нього терпіння на усіх. Жодного разу не те, що голосно не крикнув, добре не розсердився…

   Ліс любить від усієї душі, здається, кожним своїм нервом. Навіть коли буває дома – він  – у лісі. І як колись його привчали турбуватися про ліс, так і він тепер привчає до цього своїх дітей. Опинившись у лісі, діти в першу чергу починають загортати кинуте кимось сміття, роблять це самі, без вказівок старших. Я приховую сміх, але в душі радію…І не хвалю за це, бо так і потрібно, так має бути. Ніхто у нас в родині не любить хвальби, притримуючись думки – нехай люди хвалять…»

   В Олександра Васильовича з його дружиною Мариною підростають трійко діточок: Даринка, Михайлик та Юрій.  Нехай лише радують старших Штойків молодші.

   А нехитрі ювілеї: малі й великі приносять успіх, добробут й здійснення побажань. Любові ж нехай вистачить і на ліс, і на родину.

11